Потужна і водночас зворушлива розповідь Малки Левін про власну матір Ривку — рішучу і винахідливу жінку, яка пережила Голокост і не втрачала надії, бо була потрібна своїм дітям. Малці було три роки, коли німецькі окупанти вивезли її із сім'єю до гетто у місті Людмир (єврейська назва міста Володимир, Волинська область). Батько загинув під час першого нацистського нападу, але перед смертю встиг сказати Ривці: «Врятуй дітей». Попри розбите серце й постійний страх, вона виконала обіцянку. Ривка оберігала Малку та двох її старших братів протягом вісімнадцяти болісних місяців, коли вчинки нацистів і тих, хто перейшов на їх бік, ставали дедалі жорстокішими. Але поруч зі страхом і жахіттями гетто залишилось місце для добрих вчинків, що допомогли родині вижити: офіцер Вермахту, який врятував їх від розстрілу; польська кравчиня, що заховала братів у своїй крамниці; родина українських фермерів Якимчуків, які переховували сім'ю, коли солдати СС захопили ферму. Якимчуки викопали яму під коморою, де сім'я Малки переховувалася довгих дев’ять місяців, долаючи холод, голод і постійний страх бути викритими. Наприкінці війни, без домівки і грошей, Ривка знову зібралась із силами, щоб побудувати нове життя для себе та своїх дітей.
4.32
