Червона сукня моєї тітки

«Вона вірить у любов до своєї справи, бесідує про поезії Ліни Костенко зі студентами, їздить на ровері парком, густим від дитячого сміху, плаває серед фіолетово-жовтих смугастих риб, виполює бур’ян, що дратує пудрові троянди в саду». А ще вона вдягає червону сукню і поводиться так, ніби завтра не існує. Для неї це справді так. Тому вона насолоджується красою світу і проживає кожну мить відважно і яскраво, у творчості, любові й радості. Її останні дні — безцінний урок для тих, хто залишається.