Фотокнига

Ця фотокнига підсумовує понад тридцятирічну практику документального фотографа Олександра Глядєлова. Відомий своїми чорно-білими знімками, створеними на камеру Leica, він фіксує не лише події чи персонажів, а вразливі стани самого суспільства: моменти, коли структура тріщить, коли опори руйнуються, і в цій крихкості проступає справжнє. Хоча фотографічна практика Глядєлова охоплює різні країни та контексти — від Центральної Азії до Африки, — ця фотокнига зосереджена виключно на знімках, зроблених в Україні. Однак ідеться не про архів і не про послідовну оповідь. «Час не є академічним», — зауважує Глядєлов. Ця позиція визначає композицію видання: замість хронології — тематичні розділи, що окреслюють чотири ключові напрями його практики. 90-ті як явище трансформації та розпаду; Діти як погляд ізсередини уразливого становища; Протест як фаза суспільного самовизначення; Війна як довготривала тема, яку автор послідовно документує в Україні та за її межами. Камера Глядєлова працює в полі довіри: з тими, кого зазвичай не показують (або показують ззовні), і підтримує міцний, тривалий зв’язок із героями, який виходить далеко за межі кадру. Саме тому його знімки не просто свідчення «про», а свідчення разом. Протягом десятиліть Глядєлов формує поле української документальної фотографії — через увагу до тих, хто опинився на межі, через послідовну роботу з кризовими спільнотами, через готовність бути поруч там, де інші не залишаються. Це спроба побачити країну в момент змін — у її паузах, напрузі, травмі та гідності. Олександр Глядєлов (нар. 1956) — український документальний фотограф, який висвітлював війни та збройні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні та Україні. Поза фронтовою зйомкою він реалізував довготривалі проєкти про вразливих дітей, епідемію ВІЛ/СНІДу та пострадянські тюрми. Його фотографії широко експонували, публікували у фотокнигах та були відзначені численними нагородами, зокрема Національною премією імені Тараса Шевченка (2020).